Чому імміграційна політика Brexit зазнала краху?

Якщо цей тиждень знаменує кінець Brexit як центральної проблеми британської політики, як припустив мій колега з Times Марк Лендлер, це могло статися вчора, тоді це відбулося зі скиглінням, а не з тріском.

У понеділок прем’єр-міністр Ріші Сунак і президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн оголосили про підписання угоди про правила торгівлі для Північної Ірландії, що вирішує одну з останніх великих суперечок, пов’язаних з Brexit, між Британією та Європейським Союзом.

Але хоча висвітлення в британській пресі було загалом позитивним, воно мало більше відчуття сумлінного циклу новин, ніж справжнього переломного моменту. Це узгоджується із загалом безцеремонним ставленням виборців до переговорів у Північній Ірландії: опитування YouGov цього тижня показало, що 44 відсотки британців взагалі не стежили за цією темою, і лише 6 відсотків повідомили, що стежили за нею уважно.

З одного боку, це виглядає дещо шокуючим: вихід з Європейського Союзу є найважливішою політичною та економічною подією для Британії за покоління. Країна перебуває у розпалі економічної кризи. Люди навіть не звертають уваги?

Але Brexit, як політичне питання, для багатьох британців насправді ніколи не стосувалося торгівлі, а імміграції. І це питання зараз відіграє зовсім іншу роль у британській політиці, ніж під час підготовки до референдуму 2016 року — зміна, яка може сказати нам щось про те, як страх перед імміграцією набирає обертів як політичне питання, і коли він його втрачає.

Зосередженість на взятті під контроль

Імміграція була не єдиною проблемою для виборців у змаганні за Brexit, але вона була головною темою кампанії «Проголосуйте за вихід» напередодні референдуму 2016 року.

Зокрема, Найджел Фарадж, лідер Партії незалежності Великої Британії (UKIP), спростував заяви про те, що членство в ЄС означає переважну, неконтрольовану імміграцію. Сумно відомо, що його передвиборна кампанія опублікувала плакат , який показував великий натовп переважно небілих іммігрантів із гаслом про те, що країна перебуває на «переломній точці», і закликав виборців «вирватися з ЄС і повернути контроль».

Це потужне повідомлення. Коли я писав про зростання популізму в Європі в 2016 і 2017 роках, Іммо Фріче, професор Лейпцизького університету в Німеччині, який вивчає формування групової ідентичності, сказав мені, що коли люди відчувають втрату контролю — наприклад, через почуття , що кордони відкриті, а імміграція не має обмежень — вони більше чіпляються за расову та національну ідентичність. І вони хочуть лідерів, які обіцяють відновити контроль.

Ці тенденції легко підібрати для таких політиків-популістів, як Фарадж, який стверджував, що Brexit — це спосіб для Британії вирвати контроль над своїми кордонами в Європейського Союзу.

Звернення до побоювань неконтрольованої імміграції спрацювало. За тиждень до референдуму 2016 року опитування показало, що імміграція була найважливішою проблемою для виборців, що зрештою призвело до незначної перемоги «виходу».

Навпаки, табір тих, хто залишився, який зосереджувався на економічних аргументах для того, щоб залишитися в ЄС, намагався переконати виборців у тому, що Brexit матиме особистий чи економічний вплив на їх життя, Гідеон Скіннер, керівник відділу політичних досліджень соціологічної компанії Ipsos, сказав: писав незадовго до референдуму.

Втрата політичної потенції

Однак зараз імміграція є набагато менш серйозною політичною проблемою навіть серед тих, хто голосував за вихід.

Згідно з тривалим опитуванням Ipsos , у 2015 році 81 відсоток виборців, які вийшли, хотіли скоротити імміграцію. Зараз це роблять лише 64 відсотки з них. І загальна підтримка зростання імміграції зараз є найвищою, яку коли-небудь вимірювали дослідження. Дослідження World Values ​​Survey , тривале наукове дослідження, виявило, що у 2022 році 58 відсотків британців вважали, що уряд повинен дозволити будь-кому в країні, якщо є доступна робота, а ще 10 відсотків сказали, що її не повинно бути обмеження.

Це тим більше примітно, що зараз кількість імміграцій набагато вища, ніж коли Британія покинула Європейський Союз у 2020 році. Чиста міграція (кількість прибулих іммігрантів мінус кількість людей, які покинули країну) була особливо високою в минулому році тому що люди , які прибувають з України та Гонконгу за спеціальними візовими програмами.

Є деякі політичні причини, які не викликали негативної реакції. Як я вже писав раніше , українці мають велику громадську підтримку через відчуття, що Росія є спільною загрозою, і що допомога українським біженцям допомагає українським військовим зусиллям.

Але більша різниця, здається, полягає в тому, що ера вільної (і тому неконтрольованої) європейської імміграції закінчилася, коли Великобританія покинула Європейський Союз у 2020 році. Українські біженці та люди, які тікають від репресій безпеки Китаю в Гонконгу, мали доступ до спеціальних візових програм, які дозволити їм потрапити в країну звичайними каналами. Лише незначна частина мігрантів прибуває без попереднього дозволу, і майже всі вони звертаються по притулок.

Цікавим прикладом є спеціальна віза для людей, які втікають із Гонконгу. Стефані Шварц, політолог з Лондонської школи економіки, яка вивчає імміграційну політику, відзначила вражаючу відсутність критики чи навіть уваги громадськості до цієї програми, хоча уряд підрахував, що до 300 000 людей зможуть подати заявку.

Як і в Україні, певну роль зіграла політична позиція. Фарадж, наприклад, особливо критикував дії китайського уряду. Але це також може бути тому, що уряд вирішив розглядати ці заявки через спеціальну візову програму, а не через процес політичного притулку, сказав Шварц, навіть незважаючи на те, що більшість людей, які залишили Гонконг в результаті репресій там, ймовірно, мали серйозні претензії на притулок. .
«Їх не називають шукачами притулку, і це їм на користь», — сказав Шварц.

І в той же час, що ці структури роблять імміграцію менш сильною як політичну проблему, інші проблеми роблять її більш незручною для уряду. Недавній звіт Nuffield Trust, аналітичного центру охорони здоров’я, показав, що вихід з ЄС коштував Британській національній службі охорони здоров’я тисячам лікарів та інших медичних працівників, сприяючи критичній нестачі персоналу та загальній кризі в британській системі охорони здоров’я.

Винятком із загального мовчання уряду щодо імміграції є одна сфера, яка стосується багатьох найбільш уразливих мігрантів, але в якій все ще можна пов’язати відчуття втрати контролю виборцями: політика надання притулку.

Люди, які шукають притулку в Британії, зазвичай повинні прибути без візи, оскільки немає можливості розпочати цей процес з-за меж країни.

Однією з перших дій Сунака на посаді прем’єр-міністра, коли він вступив на посаду восени минулого року, була зустріч із президентом Франції Еммануелем Макроном і обіцянка «взяти під контроль» шукачів притулку, які переправляються човнами через Ла-Манш. Попередник Сунака, Борис Джонсон, також представив план для шукачів притулку — депортувати їх до Руанди — але він негайно зіткнувся з юридичними проблемами.

«Якщо ми дивимося на те, як використовується наратив про імміграцію та міграцію, ми знижуємо, ми заглушаємо розмову про працю та її зв’язок із багатьма речами всередині країни, які хвилюють населення, – сказав Шварц. «І замість цього ми бачимо, як наратив зосереджений на «незаконності» певної форми міграції».