Книга про долю тих, кого називають переселенцями : «Людина, у якої вкрали дім»

«Попереду заклубився дим… Аеропорт!? Палаючий аеропорт Чорнобаївки став ударом під дих. Очевидно, паніка так гнала людей, що ніхто не звертав уваги на групу військових, які голосували на дорозі. Стас вів автобус, він притиснувся до узбіччя й обережно відчинив вікно. До нього бігли солдати з шевронами ЗСУ. Чоловік десять-п'ятнадцять. Дядечки, допоможіть! Перед нами стояла група строковиків. Зовсім хлопчиків…»

Це уривок з книги херсонця, ректора Таврійського християнського інституту, пастора, волонтера та переселенця Валентина Синього. Цей невеличкий епізод книги красномовно показує весь жах, який творився в перші години повномасштабного вторгнення. Також він показує, що навіть в такий важкий час людяність і добро перемагають.

У Івано-Франківську відбулася презентація книги Валентина Синього «Людина, у якої вкрали дім», після чого пан Валентин дав інтерв’ю Район.Херсон.

Ми поговорили з Валентином Синім про причини, що спонукали написати цю книгу, емоції, про спогади й намагання донести біль українців до всього світу.

Валентин Синій Світлина: Valentin Siniy/ facebook

– Що найбільше спонукало написати цю книгу?

– Три речі спонукали написати цю книгу і вони з’явилися в різний час.

Перше – це приблизно січень 2023 року, я зрозумів, що деякі події, пов’язані з евакуацією, я починаю дуже швидко забувати. Я згадав, що мій дідусь, який пройшов Другу світову війну, коли я в нього запитував щось про війну, завжди розповідав лише дві історії, більше нічого не пам’ятав. 

Дослідження мозку показують, що людина не може пам’ятати такі страшні події довгий час. Просто мозок блокує спогади. Я почав розуміти, що треба записати, бо деякі речі просто дуже швидко забуваються.

Друге – коли я на одному з міжнародних заходів доповідав, як російські військові знущаються з різних священників на півдні України, поспілкувався з журналісткою з BBC, вона порадила записати свої спогади.

І третє – у філософії ми кажемо, що досвід впливає на наш світогляд. У богослів’ї ми кажемо, що досвід впливає на наше богослів’я. Я зрозумів, що війна підштовхнула мене до переосмислення мого богослів’я і мого світогляду. І хотілося якось ці речі відрефлексувати.

Ці три чинники підштовхнули мене до того, щоб написати свої мемуари. Я їх називаю сповіддю дорослої людини про досвід.

– Про які моменти було найважче писати?

– Коли я писав, то зіштовхнувся з тим, що під час евакуації ти не вибираєш собі нового місця. Для тебе вже ворог обрав виїзд. Ти проходиш через те, що за місяць проживання на новому місці в тебе виникає культурний шок. 

Бо ти з одного боку – українець, з іншого боку – регіоналістика Херсона й Івано-Франківська відрізняється. На заході України було так, що ти не все розумієш. Хоч ти у своїй державі, але в іншому краї.

Другий момент – дуже тяжкий: це те, щоб ця книжка не була пафосна. Просто є реалізація твоїх якихось подій.

Третій момент – я намагався, щоб це був не виключно погляд релігійної людини. А щоб вона була зрозуміла для світської України, для світського українця, просто для українця, який, можливо, не долучений до церкви. 

Ось ці речі поєднати було для мене важко. Регіональну ідентичність, релігійну ідентичність якось прибрати, щоб було зрозуміло для людей з іншого релігійного або регіонального контексту.

– Яка головна мета ваших мемуарів? Що саме хотілося донести? Який висновок зробити?

– Можливо у мене не було такої великої мети… На початку я просто хотів записати свої думки для своєї родини, для своїх близьких. Це була така перша мета.

Потім, коли я вже завершував, то зрозумів дещо інше. Я вважаю, що ця книжка може допомогти переселенцю пройти через схожі виклики. Бо ми живемо в країні, яка зараз має найбільшу кількість переселенців, десь 6-7 мільйонів осіб, які не завжди можуть проговорити свій біль. 

І якщо ти не проговорюєш свій біль, то це приводить до того, що ти деформуєшся і навіть потім твоє життя стає життям, яке формується біллю або озлобленістю. Тому я намагався бути максимально відкритим до читача, щоб людина, яка проходить через переселення через війну, могла це теж зрозуміти.

Ще один момент. Я розумію, що війна між Росією й Україною – це не перша війна в історії. І, на жаль, це не остання війна… Ще будуть війни. І досвід болю, досвід таких спогадів – він допоможе.

Якщо звернутися до історії, то ми бачимо, що багато історичних постатей та відомих людей змогли переосмислити свою свідомість, переосмислити свої погляди й богослів’я під час криз, під час війн. Незалежно від того, яка це була війна: чи югославська, чи Перша світова, чи Друга світова. Їх досвід був дуже цікавим цілим поколінням.

І я думаю, що досвід сучасного українця відрізняється від досвіду югослава (хорвата, серба, боснійця тощо – ред.), людини з Першої чи Другої світової війни. Він може бути дуже актуальним для людей, які зіштовхнулися з болем сучасним.

– У книзі здебільшого ваші думки та спогади, чи ви використовували спогади й думки інших людей?

– Здебільшого книга – це моя сповідь, мій досвід. Є декілька оповідань про інших людей, яких ми або евакуювали, або які з нами працювали під час евакуації та інших гуманітарних місій.

Коли я писав, то зрозумів, що деякі речі якось пов’язані з досвідом інших людей або є якісь алюзії. Наприклад, коли ми вивозили з Чорнобаївки в Миколаїв наших молодих військових строковиків. 

Це було в перший день війни. Для мене це дуже схоже на «На західному фронті без змін» Ремарка. Була така схожість: молоді діти долучені до війни.

Або Генрі Грем Грін, коли він пише оповідання «Десятий», як людина після концтабору повертається у свій дім, і вона бачить цей дім, подвір’я, яке заросло травою, неохайне… 

Для мене це були дуже схожі емоції, коли я повернувся у свій дім після деокупації у листопаді 2022 року. Ти не намагаєшся переказати це оповідання, але це просто схожість…

Тому алюзії, чи досвід класиків, які щось таке схоже писали, були. Але, це в першу чергу досвід моєї сім’ї, досвід моїх друзів, мій і частково тих людей, з якими я працював.

– Книга написана лише українською мовою? Англійською видати не плануєте?

– Книга видана українською, російською і вже підписано договір з одним американським видавництвом. Книга вже перекладена, першу редакцію завершено. Якщо все буде добре, то десь восени вона вийде англійською мовою.

Світлина: Галина Михайленко / facebook

– Ви хочете, щоб і американська аудиторія дізналася про війну в Україні, про проблеми з якими стикаються пересічні українці?

– Так, для мене американська аудиторія є однією з цільових. Я думаю, що всі українці розуміють, що трапилось у лютому 2022 року.

Коли ми дивимося на західного читача, тобто європейця або американця, то ми бачимо дві речі.

Перше, що війна в Україні була дуже зрозуміла і підтримана західним світом, і він допомагав дуже багато. Порівняно з сирійцями, афганцями, то значно більше. Тому що схожість української культури, цивілізації зрозуміла для європейців.

Але все одно недостатньо висловлювався наш досвід протистояння російській агресії на Заході. Вони мають лише офіційну інформацію. Іноді ми розглядаємо історію через події царів та історії воєн, але ми не бачимо історій реальної людини. 

Тут було намагання показати історію реальної людини. Тобто, моя книга – це намагання, щоб американський, британський читач побачив історію реальної людини, історію українця.

– Станом на сьогодні, як на вашу думку, чи виконана мета, до якої ви прагнули?

– Знаєте, вона перевиконана. Бо я думав, що це буде оповідання для родини, для сім’ї. Але я вже отримав декілька листів від переселенців з Німеччини та інших країн, які кажуть що вони не могли розібратися зі своїми емоціями, перебуваючи у Німеччині або Польщі, вони не знали до кого звернутися. І вони побачили схожість емоцій. Це не повне зцілення, але часткове – точно. Тому, вважаю, що мета таки досягнута.

– Де можна придбати книгу?

– У нас є лінк. Я трохи шокований, наскільки швидко ця книжка розходиться. Ми видали тисячу російською та дві тисячі українською мовами. Російською майже не купують в Україні, а переважно замовляють з пострадянських країн. Це адвокація для людей, які не розуміють українську і живуть, наприклад, в Азербайджані, Вірменії, інших країнах колишнього союзу.

В Україні купують книжку переважно українською мовою. З тих двох тисяч, що ми випустили, залишилось небагато. Також замовляє книгу українська діаспора. Декілька посилок вже відправили в Америку та в європейські країни.

Інформує kherson.rayon.in.ua